loader

Зарита у гроші історія


Унікальний заповідник є своєрідною машиною часу, яка зриває з вас сучасність та повертає у далеке минуле. Але боротьба за землю та боротьба за історію, які точаться навколо музею, дають змогу зрозуміти, що та земля ховає не лише історію, а й тримає у собі багато таємниць сьогодення.

Цікава пропозиція побачити розкопки трипільської культури та відвідати один із найцінніших музеїв історії звабила на раз-два. І не встигла я «погуглити» , що це за поселення і як довго туди їхати, як звук будильника почав безжально стягувати з ліжка. А може, ну його, краще висплюсь ?! Але ж ні, сумління вже прокинулось і притягло за собою ще сонну совість. Цей тандем і випхав мене з дому, і отямилася я вже у підігрітому сонцем транспорті.
Серпнева спека вилила перед автобусом розпечений асфальт, який, здавалося, липне до коліс і намагається усіляко нас затримати. На виїзді з міста ми отримали пляшку холодної мінералки, яка перетворилася на чай буквально за лічені хвилини. Ми розуміли, що дорога буде довгою та виснажливою, але жага якомога скоріше побачити славнозвісні розкопки розбавляла спеку ентузіазмом.
Водій, схожий на корінного мексиканця, щойно ми виїхали за межі Черкас, почав гнати так, що кров у жилах холола. Салоном, від сидіння до сидіння, блукала спровокована страхом швидкості думка: «Чи не обдовбаний»?! Хтось із пасажирів ствердно прошепотів, що водій «або під кайфом, або під кайфом», і автобусом прокотилась хвиля задушливого та лоскотливого сміху. Хоча ніхто не жалівся, адже ми запізнювались та і прохолода, яка на шаленій швидкості залітала до салону через люк, була на вагу золота.
Час від часу очі просто тонули у маленьких, сором’язливо прикритих старими шторками, віконцях. З обох боків наш автобус обгортала серпнево одягнена придорожня природа. Дерева ліниво помахували обпаленим зеленим листям, а могутніми гілками ніби прикривались від пекучого сонця. А за тією зеленою стіною засмагало вдягнене у соняшники величезне поле. Поглядом хотілося просто вирвати шматочок тієї краси та вклеїти її собі у пам’ять. Пейзажі змінювались ніби слайди старого кінофільму. Ось тоді вперше подумалось: «Шкода, що ми запізнюємось і не маємо змоги зупинитись і хоча б зафотографувати ті викохані сонцем безмежні палаючі поля соняшників». Але швидкоплинна зміна пейзажів з часом змусила покуняти, адже виїхали рано, тому кілька хвилин сну замість придорожніх пейзажів уже здавалися не такою поганою альтернативою.
«Добридень, Тріпільщина!»
«Приїхали, шановні журналісти! Та ще й перші!» – сказав водій, закурюючи нову сигарету. І тут всі притихли, бо ніхто не знав, як реагувати і що казати. Ми чекали, що потрапимо на справжні розкопки, побачимо розриті рештки наших предків, скуштуємо трошки археологічної роботи, але нічого цього не сталося. Це була звичайна окраїна звичайнісінького села, де з одного боку був магазин, а з іншого – великі закриті будівлі. Прямо навпроти нашого автобуса розмістився невеличкий «супермаркет по-легедзенськи», який складався з шести бабунь і дев’яти відер з яблуками, грушами, картоплею. Дехто з колег таки не втримався і вирішив скуштувати придорожніх яблучок. На наш подив, продавчині виявилися дуже гостинними і не тільки пригостили нас яблуками, але й скидку на груші зробили. Бабці розповідають, що це їхній другий прибуток після пенсії. Оскільки через село пролягає одна з головних обласних магістралей, то покупців у них у цю пору чимало. «Адже ваше, міське, ніколи не зрівняється з нашим, справжнім, з городу!» – накладаючи мозолистими руками, розповідає одна з бабусь. Не пройшло і години, як «підтягнулися» колеги зі столиці. Ми ще трохи позасмагали ще трохи на розпеченому асфальті, поки нарешті потрапили до нашого місця призначення – історичного центру трипільської культури.
Недобудований музей ніби копив до нашого приїзду жаданну прохолоду. Тому журналісти просто без запрошення кинулися в загадкову будівлю. Схожий на мультиплікаційного героя, директор заповідника «Трипільської культури» пан Чабанюк зупинив нас чи не біля самих дверей розповідями та поясненнями, чому всередині музей має вигляд звичайного офісного приміщення. Далі нас люб’язно запросили на другий поверх, де власне і розташовувався музей «Трипільської культури». Цей музей-заповідник (оскільки прилегла до нього територія є зоною розкопок і вважається заповідником) був створений у 2003 році. Керівники розкопок розповідають, що цей музей зберігає унікальні артефакти, оскільки місто, яке намагаються відновити археологи, існувало ще за 500 років до єгипитських пірамід і мало біля 3000 будинків. «На той час в світі поселень такого масштабу не було», — витираючи лоба хустинкою, розповідає керівник розкопок.
Музей, як не дивно, не вражає своїми розмірами чи декором, ні. І одразу складається враження, що і глянути немає на що. Але придивившись до експонатів починаєш розуміти, що речі, які лежать перед тобою, є справді унікальними і не лише через свою давність. Різноманітні глечики і тарілки мають з овсім інакшу форму і прикрашені різноманітними візерунками, які вражають своєю незвичайністю та кольорами. А прекраси! Дівчата мене зрозуміють. Ніби час їх майже і не торкався своєю руйнівною рукою. Різноманітні гребінці, витончені скляні намиста та сережки, бронзові застібки для плащів, дитячі іграшки, колиски – все це не залишило байдужим кожного, хто був там.
Але і це не стало офіційним початком нашого заходу, оскільки археологи чекали приїзду Бертрана Коста, француза, який фінансує цей музей-заповідник. Як цікаво, француз фінансує українську історію. Мабуть, дивно для США, Німеччини, Франції, але не для України. Для неї це цілком нормальне, я б сказала, природне явище. Тому чим довше ми там перебували, тим чіткіше розуміли, що фінансування музею – це не єдина загадка історичного заповідника.
Артефакт перший: чому збереженням та фінансуванням розвитку української історії займаються всі, крім України?
Могутня триповерхова будівля, наскрізь пройнята історією та заповнена унікальними пам’ятками, вже який рік поспіль перебуває у стані ремонту. "Колись приміщення музею було сільським ФАПом, та для нього воно було завеликим, – пояснює директор заповідника "Трипільська культура" Владислав Чабанюк. – Тож ми його взяли і завдячуючи програмі "Золота підкова Черкащини" почали облаштовувати. Але завершити не встигли". Музей функціонує лише на другому поверсі у трьох невеличких залах. Немає коштів, щоб обладнати експозиції та реанімувати у проїжджих цікавість до унікальних пам’яток. З кожним днем історичне серце музею, тобто знахідки, просто пролежують у ящиках, підвалах та коридорах, коли могли б слугувати не лише унікальними експонатами музею, а й зв’язувати сьогодення із минулим.
Неодноразово всеукраїнські та регіональні ЗМІ згадували про музей трипільської культури. Розповідали про його історичну вагу, досягнення, значення , яке він має для української нації. Але жодне медіа не повідомляло, що українську історію фінансують зарубіжні країни, а не рідна держава. Розкопки тривають протягом 30-ти років, проте щороку археологів спонсорують закордонній меценати. Француз Бертран Кост уже дев’ять років поспіль фінансує розкопки поселень в с. Легедзиному Тальнівського р-ну. А цього року вирішив особисто їх відвідати, щоб подивитися на результати роботи і досліджень. Адже кому-кому, а французам проблема розкопок пам’яток трипільської культури в Україні болить найбільше! Ось така «незначна» деталь просто потонула у потоці другорядних фактів, які фігурували в сюжетах та матеріалах. А кому ж нині вигідно правду говорити? Запитання риторичне. Єдине, що можна з сумом констатувати, це те, що розвитком української історії займаються всі – окрім самої України. Сумно, але ж факт.
«Трипільська культура – це археологічна культура доби енеоліту та початку бронзового віку. Вона є винятковою культурою первісного суспільства в Україні», – люб’язно перекладає з англійської на українську пані Оксана, яка є працівницею міжнародного благодійного фонду «Дівич-гора». Натомість, у горлі комом збилася образа за всю нашу українську націю. Дожилися, що Сполучені Штати фінансують науково-популярний фільм про трипільську культуру, про культуру наших з вами пращурів. Про культуру, яку в Україні згадують лише тоді, коли вигідно. Це якщо говорити про наші «верхи», а якщо взяти до уваги звичайних людей, то мало хто навіть чув, що у нас в державі таке є. А чого тут чекати, коли ситуація з дослідженням трипільської культури досі багато в чому нагадує історію її відкриття, коли нею займалися меценати, аматори, працівники музеїв – тобто, ентузіасти. Але чи довго протримається музей на «голому» ентузіазмі?
Артефакт другий: «Їм в землі глечики збирать, а нам треба думать, як копійку заробить»
Онуки Галини Петрівни дуже люблять бараболю з печі. У бабусі близько тридцяти рецептів різномантного приготування картоплі з жару, половина з них передалася їй від її мами. Продаж картоплі – це другий прибуток в сім’ї пенсіонерів після невеликої пенсії. Але тепер їхньому врожаю загрожує елементарна заборона обробляти землю. Адже їхній город, як і городи сусідів, розташований на тих місцях, де, за словами археологів, були Трипільські поселення. І кожного разу, коли селяни обробляють ділянку, вони нібито нищать «пласт історії». Але історія історією, а їсти та заробляти треба. До того ж, багато хто з селян просто не сприйма є музей трипільської культури, як серйозну історичну пам’ятку. «Якщо це справді було щось цінне, то столиця вже десять раз заборонила б нам обробляти землю. А так, це тільки балачки! Граються собі і на тому кінець», – додає чоловік Галини Петрівни пан Володимир. Більшість селян розділяють цю позицію. Саме тому мешканці села Легедзино налаштовані вороже до історичного музею та його працівників. Адже земля – це їхній хліб.
«Їм в землі глечики збирать, а нам треба думать, як копійку заробить. Город для нас – це свій скарб, на який ми напрацювали. Ці археоголи і так скільки землі забрали родючої, яка зараз без толку печеться на сонці», — перебираючи груші, розповідала худенька вся в чорному продавчиня, із смуглявим зморшкуватим обличчям під білосніжним, до блиску вимитим сивиною волоссям. Мешканці села занепокоєні, оскільки працівники заповідника написали клопотання до вищих інстанцій, щоб забрати у селян їхні городи. Натомість видати їм землю, яка розташована далеко від їхніх будинків. Але ми прекрасно знаємо, що земля у нас видається лише на папері, а тим паче, простим смертним.
«Проблема полягає в тому, що половина заповідних земель розпайована. Через 10-20 років залишки трипільської цивілізації зникнуть, якщо сьогодні не призупинити глибоку оранку земель на території колишніх, найбільших у світі, поселень трипільців», – стверджує головний археолог Володимир Круц . За словами працівників музею, усього 40 сантиметрів родючого чорнозему відділяє сучасну цивілізацію від тієї, що існувала 6 тисячоліть тому. Тому під тиском важкої землеобробної техніки житла трипільців швидко й безповоротно руйнуються. За 9 років на території кількох сіл Тальнівського району арх еологам вдалося знайти понад п’ять тисяч унікальних пам’яток часів трипільських поселень. У музеї ж, що в Легедзиному, виставлено всього 60 одиниць. А в планах заповідника, окрім іншого, ще й створення археодрому. Науковці з захватом розповідають, що, за планом, це буде невелике поселення, у якому туристи зможуть жити в умовах, що максимально наближені до трипільських. Але для всього цього потрібно зберегти землю, у якій сховані унікальні пам’ятки трипільської культури. Але на чий бік стане влада, селян чи науковців, поки що залишається загадкою.
Констатація
Додому повертаємось в обіймах жаркої втоми, переповнені враженями. Мабуть, це одна з найцікавіших подорожей у моєму житті. Але цікава не лише історичними знахідками, музеєм чи розкопками, а й тим, що викликає двояке почуття гніву та жалості до нашої держави. Хоча проблеми трипільщини є ложкою дьогтю нашої безхмарної подорожі, але ж, якщо подумати, то останнім часом подібними проблемами «приправлені» більшість історичних, культурних та наукових проектів нашої країни. І кожен з них чекає на свого Бертрана Коста, який підкине копійчину на хоч якийсь розвиток.


Курс Биткоин (bitcoin)